ЖИТТЄВІ СХОДИ ДО КОБЗАРЯ (БІОГРАФІЧНО-ПЕДАГОГІЧНЕ ЕСЕ)

Сходинка третя – Переяслав-Хмельницький музей Т.Г. Шевченка

Нещодавно побувавши в музеї Т.Г.Шевченка в Переяслав-Хмельницькому відкрила для себе багато нового про приватне життя поета та його творчість.

Вразили картини, які малював художник Шевченко, стає зрозумілим, що його художні твори є не менш видатними за його поетичні. Побачила багато його приватних листів та рукописів власноруч написаних. Гарний дрібнуватий почерк та розбірливі слова, які написані майже без виправлень.

Вже в музеї дізналась, що саме в будинку лікаря Козачковського, де розташований музей, і перебував останні роки життя Тарас Григорович, повернувшись із заслання, він писав свій «Заповіт».

Саме тут його думки і душевні переживання набули тої пророчої сили, яка закарбувалась у його останніх віршах.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Через ту збережену спадщину, яку нам залишив Великий Тарас, ми і маємо свою національну ідею – ідею збереження людських цінностей, народу, який любить свободу і розумну думку. Недарма Шевченків заповіт:

Борітеся — поборете!

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

слушно перекликається з біблійною заповіддю «хто стукає тому й відкривають».

Останнім часом, поезії Шевченка стають не тільки художніми творами справжнього українського патріота, але й пророчими для майбутніх поколінь українців.

Ми все шукаємо і намагаємось винайти різні стратегії побудови нашої держави, а вони вже давно вистраждані та прописані великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком.

Розмірковуючи над останніми подіями, які стались в нашій державі, хочу побажати всім батькам та педагогам, які займаються вихованням прийдешнього покоління розповідати та вивчати життя і творчість великого поета не формально, а через призму національної ідеї, яка живе саме у творах великого Шевченка.

11.06.2014 року

ЖИТТЄВІ СХОДИ ДО КОБЗАРЯ (БІОГРАФІЧНО-ПЕДАГОГІЧНЕ ЕСЕ)

Сходинка друга – пам’ятник у Каневі

В років чотирнадцять – нас дітей після закінчення шкільних занять, влітку, повезли екскурсією до Канева подивитись могилу Тараса Шевченка. Пам’ятаю безліч сходів і велике захоплення від простору, який охопив мене коли ми піднялись на гору.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Мабуть тоді я відчула всю велич не тільки Тарасових слів, але й силу природи, яку любив Шевченко і прославляв в багатьох своїх віршах. Мені теж хотілось там кричати, можливо не усвідомлюючи, що то і є любов до батьківщини, яка тільки через такі місця може поселитись в душі підлітка.

Там же на могилі Тараса вперше побачила живого музику-кобзаря, який грав українські думи і виглядав дуже колоритно. Мені здалось, що герої шевченківських рядків, якимось чином залишились в нашому часі і продовжують доносити людям його заповіт.

Ми багато фотографувалися і тепер переглядаючи ці фото я розумію, як це важливо повезти дитину, у віці усвідомлення основних національних цінностей, в таке місце.

ЖИТТЄВІ СХОДИ ДО КОБЗАРЯ (БІОГРАФІЧНО-ПЕДАГОГІЧНЕ ЕСЕ)

Сходинка перша – дитячі емоції

Вперше я почула про Тараса Григоровича Шевченка в рочків п’ять від мами, яка тоді мені читала дитячих книжок. Мабуть жага до пізнання у мене була такою великою, що я погодилась слухати її читання з великої книжки без малюнків. Пам’ятаю, що в дитинстві, книжка без малюнків – це було щось незрозуміле і нецікаве. А тут мама, посадила мене поряд з собою і сказала, що «Кобзар» - це найважливіша книга всіх українців і я її буду читати все життя і пізнавати його через її вірші.

Приготувавшись до слухання цікавих історій, я не могла ніяк зрозуміти чому мама не може почати читати з першої сторінки, а шукає щось особливе. І ось читання почалось:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами.

З перших рядків голос мами почав бриніти і покотилась сльоза. Не розуміючи, що тут страшного я почала задавати безліч питань, на які мама сказала, що я маю послухати всю поему, а потім вона пояснить, що мені не зрозуміло. Мама читала через сльози і намагалась робити зупинки там, де я мала усвідомити якісь події. Закінчивши читати «Катерину» мама тихенько сиділа і чекала моїх запитань, але я через мамині сльози та її співпереживання подіям в поемі все зрозуміла і теж задумалась. Мабуть, то була перша в моєму житті думка про тяжку долю українців, яку описував Тарас Григорович Шевченко.

 

РЕФОРМА ВИЩОЇ ОСВІТИ - ЗА КРОК ДО ЦІЛІ

ВІЗУАЛІЗАЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ, ТЕХНІКА БІЗНЕС-МАЛЮНКА

ВПРОВАДЖЕННЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ