ДО УКРАЇНЦІВ

Яким шляхом іти нам до мети?
Чому усі дороги тупикові?
Чому усі не спалимо мости
Во ім`я правди, злагоди й любові?
Чому ми легкодухі і слабкі?
Чому минуле тягне нас донизу?
Чому ми не рахуємо років,
Що, як в багно, нас кинули у кризу?
Чому нас зневажають і цькують?
Чому нас б`ють гуртом і поодинці?
Чи в тому вся розгадка, сіль і суть,
Що ми від первовіку українці?

Що, непізнавши, як завжди, своїх,

Віддаємо провидців на поталу,

В поводирі беремо все чужих,

Самі в собі шукаючи васала,

Що дозволяєм лізти у вівтар,

У душу й серце чоботом немитим

І, скинувши сумління, як тягар,

Наввипередки рвемось до корита.

Чому не оборонимо її,

Прибиту матюком, співучу мову?

Та ж в ній не тільки зорі й солов`ї,

Вона ж, – писав поет, – душі основа!

Чому безцінні прадідів пісні,

Взірець краси й високої моралі,

Шанують у далекій стороні,

А в нас вони – лише для фестивалів?

Чому ми забуваєм повсякчас

Про людність спантеличену, злиденну?

Хто нам потрібен – Сталін чи Тарас?

Чи диктатура вже сидить у генах?

Чому ослів в нас більше, як послів,

І більше забігайлівок, ніж клубів?

І більше шахраїв, ніж вчителів,

І менше мудреців, ніж душогубів?

Чому з екрана – ненависть і кров,

І культ тупої м`язової сили?

Чому велику, наче світ, любов

Звели до ліжка, ним і замінили?

І хто ж тоді сьогодні будем ми –

Еліта чи духовні імпотенти?

І хто, нарешті, скаже нам самим,
Що нині й прісно ми – інтелігенти!

Самі даваймо відповідь собі –

Нема на це підручників у школі...

Здобути волю можна в боротьбі,

А, врешті, можна жити і без волі.

У кожного є серце й голова,

Тож будьмо не отарою – народом!

Як серце, я кладу свої слова

На цей вівтар сумління і свободи.

Автор: Жанна Дмитренко