ВШАНУВАННЯ ПРАВДИВОСТІ – БЛАГОЧЕСТЯ ДЛЯ УКРАЇНЦЯ

         Великого значення надавалося привiтанню. В селi iснував звичай вiтатися з усiма, незалежно вiд того, знайомий це чи нi. Молодший мав вiтатися першим - iнакше будь-хто зi старших зупиняв його i присоромлював. 
         Отже, в етичному вихованнi важлива роль належала не лише сiм'ї, але й громадi. Українськi народнi привiтання надзвичайно рiзноманiтнi й багато численнi. Їх добирали залежно вiд пори дня, ступеня близькостi спiврозмовникiв та вiд того, чим займається на даний момент людина, з якою вiтаються, обов'язково при цьому розпитавши про здоров'я, родиннi справи. 
        При зустрiчах на полi, сiнокосi неодмiнним було побажання щастя: "Дай, Боже, щастя". У вiдповiдь належало сказати: "Дякуємо. Дай, Боже, i Вам".

        

      При зустрiчi тактовна людина не ставила прямих запитань, таких, наприклад, як "куди (звiдки) йдете". Делiкатний чоловiк натомiсть запитував: "Чи далеко зiбралисяi"; "Чи далеченько ходили, чи натомилисяi". У разi сумнiву щодо доречностi сказаного перепрошували: "Перепрошую за слово"; "Пробачте за слово"; "Не проти Вас показуючи" i тощо. Про того, хто вмiв таким чином перепросити, казали: "Дуже делiкатний чоловiк"; "Вiн усе вмiє пошанувати".

         Виявом абсолютної вiдсутностi внутрiшньої культури вважалося не вибачити людинi, яка виявила бажання помиритися. В народнiй моралi за ганебне визнавалося не дотримуватися християнської настанови: "Зо своїм супротивником швидко миритися, допоки з ним на дорозi ще ти (допоки з ним зустрiчаєшся ще)". Аби усунути конфлiкт, iнiцiатор перемир'я щиросердно промовляв: "Прости менi"; у вiдповiдь йому казали: "Нехай Бог простить, я прощаю".

        Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокiйно вислухати до кiнця й вiдповiсти з певнiстю й невимушеною чемнiстю. Казали, що добра людина лагiдно вiдповiдає i дивиться в очi.

        Якщо хтось приходив до оселi пiд час обiду, то бажав господарям: "Споживайте здоровi". Його вiдповiдно припрошували: "Просимо до обiду"; "Дай, Боже, здоров'я, просимо i Вас", на що прибулий чемно мовив: "З Богом споживайте"; "Їжте здоровi" i т. iн. Пригощаючи когось, обов'язково належало застелити стiл скатертиною. Стiл, згiдно з давньоукраїнським свiтоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому, вважалося, невидимо i потаємно перебуває сам Господь Бог з ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо.

          Великим грiхом вважалося сiсти на стiл, покласти на нього шапку, ключi, гребiнь чи який iнший стороннiй предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотiти ложкою, встромляти в нього нiж. Загалом у хатi належало поводитися спокiйно, культурно, з гiднiстю - не можна було заходити до помешкання iз запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистiти, гримати дверима, викидати у вiкно недогризки тощо. Цi правила поведiнки значною мiрою зумовлювалися народним свiтоглядом, згiдно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостиннiсть i краса, злiтаються ангели й приносять щастя.

           Проте, незважаючи на виняткову гостиннiсть українцiв, не кожного запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього iснувала приказка: "Я з нечесним за стiл не сяду".

         Такi категорiї, як честь i гiднiсть, особливо плекалися в народнiй моралi. Перш за все шанувалося почуття нацiональної гiдностi, вiдраза до фiзичного й духовного рабства. Великим безчестям вважалася нацiональна зрада та зречення рiдної мови. Адже зрiкаючись її людина втрачала не лише кровнi зв'язки з народом, але й власний морально-психологiчний стрижень.

          Необхiдною умовою збереження честi вважалось у народнiй моралi пошанування правдивостi. Батьки вчили своїх дiтей змалечку: "Нiколи неправди не говорити, бо кого пiймають на неправдi, тому вже хоч би й божився, не вiрять". Парубкiв та дiвчат, що полюбляли прибрiхувати, виганяли з музик та вечорниць.

              Великим безчестям було злодiйство. Якщо хтось пiймався на цьому, то мусив зi своїм "здобутком" ходити по селу i просити вибачення. Злодiїв бджiл водили по селу з вуликом на головi, конокрадiв - iз закладеною вуздечкою, крадiїв отар обмазували болотом.

         Натомiсть дуже високо цiнувалася честь трудової людини. В народнiй етицi важливого значення набувало спiввiдношення моральних рис людини з якiсною характеристикою її працi. Існували, наприклад, повiр'я, що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбiгатиметься отара.

       Великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робiтником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громадi, бо, як казали в народi, "видавав свою душу дияволовi".

       Для української народної моралi характерним було й специфiчне розумiння поняття "честь" вiдповiдно до вiку, статi, соцiального статусу особи. Якщо для дiвчини честь спiввiдносилася з незайманiстю, цнотливiстю, то для парубка - з вiдвагою, спритнiстю, смiливiстю. У свою чергу честь одруженого чоловiка зiставлялась з його вiдповiдальнiстю за добробут родини, виховання дiтей, пошануванням дружини. Честь замiжньої жiнки полягала у збереженнi подружньої вiрностi, шанобливому ставленнi до чоловiка, народженнi та вихованнi дiтей.