ЗАКОН УПРАВЛІННЯ МАКІАВЕЛЛІ

Фахівці називають чотири основних принципи Ніколо Макіавеллі, що вплинули на становлення і розвиток сучасної теорії соціального управління:

а) авторитет, або влада лідера закорінена в підтримці прихильників;

б) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;

в) лідер повинен мати волю до виживання;

г) лідер — завжди взірець мудрості і справедливості для прихильників.

Якщо систематизувати іноді суперечливі судження Н. Макіавеллі, то його філософія соціального управління набуває форми цілком конкретних законів менеджменту:

1. Пристрасть до придбання і страх втратити набуте: ді­ями людей, разом із іншими якостями, керує честолюбство. Необхідно з'ясувати, хто більш честолюбний і тому небез­печніший для лідера: той, хто бажає зберегти набуте, чи той, хто прагне набувати. Обидва мотиви до влади, за яки­ми стоїть пристрасть до руйнування, однаково порочні.

2. Переможців не судять: там, де помиляється біль­шість, не карають нікого. Карають, як правило, за дрібні провини, а за великі нагороджують.

3. Воля до влади: прагнення досягти влади приховує потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу вже має. Воля до влади не залежить від особистих достоїнств або недоліків, вона діє в людях як об'єктивний закон, який не залежить від їхньої свідомості. При цьо­му успіх у досягненні влади залежить не стільки від орієнтації на владу, скільки від наявних засо­бів — грошей, зв'язків, підтримки тощо. Маючи багато, багаті фактично зловживають тим, чим уже володіють, тому «багате» честолюбство не­безпечніше від «бідного».

4. Прагнення до свободи: воля, разом із вла­дою, має безсумнівну цінність. Якщо владу часто прагнуть захопити, то свободу — не втратити.

5. Більшість йде за видимістю успіху: для більшості властиво приймати видиме за дійсне, вважати, що досягнутий успіх виправдує будь-які, навіть нечесні засоби.

6. Страх і любов: той, кого бояться, здатний ке­рувати так само легко, як і той, кого люблять. Однак, страх — міцніший і надійніший, а любов досить хитка, оскільки тримається на неміцній основі — людській вдячності. Але вчинити пот­рібно так, щоб страх не переріс у ненависть. До­сягти необхідного не важко, якщо пам'ятати, що головне — не зазіхати на майнові й особисті пра­ва підлеглих.

7. Чесний правитель помиляється частіше, ніж розважливий: чесний лідер оцінює людей на свій лад, тобто уявляє їх кращими, ніж вони є, а розважливий — вивчає і використовує те, що є насправді. Домагатися влади і лідерства необхід­но за допомогою мотиву любові, однак втримати її можна лише покладаючись на мотив страху.

8. Керівник не має бути щедрим, але має бути рішучим: лідер не може бути щедрим настільки, щоб ця щедрість завдавала йому збитків, однак, коли на шальках ваги соціальне, порядок і ста­більність, — правитель не має боятися, що його вважатимуть жорстоким. Щоб перестрахува­тися, краще покарати стільки, скільки необхідно, тому що покарання стосуються деяких осіб, а безлад — нещастя для усіх. Народ нехтує насам­перед легкодухих, а не рішучих. А от бути доб­рим — значить стати залежним від підлеглих. Там, де є залежність, виникають нерішучість, ма­лодушність і легковажність, тобто якості, непри­пустимі для керівника.

9. Винагороджувати необхідно поступово, а карати залпом: люди мстять, як правило, тільки за легкі образи і кривди, тому покарання повин­не бути настільки сильним, щоб позбавити будь-якої можливості до опору. При цьому нагорода­ми і підвищеннями по службі дорожать, коли во­ни рідкісні, а покарання, навпаки, краще здій­снювати відразу й у великих дозах, оскільки од­норазова твердість менше роздратовує, ніж роз­тягнута в часі. Там, де є постійне роздратування людей, успішно керувати неможливо.

10. Для керівника важливо не те, який він є, а те, яким він здається своїм підлеглим: між дво­ма полюсами — бажаним і дійсним — виникає небезпечна напруга (незадоволеність), здатна надломити людину, зробивши її заздрою, під­ступною або жадібною. Незадоволеність — сти­мул до руху, який, однак, може перетворитися на перешкоду, тому в усьому потрібна міра. Коли одні люди прагнуть до придбання в міру своїх сил і здібностей, інші не заздритимуть, а хвали­тимуть. Погано, коли вони не можуть, але дома­гаються, не заслуговують, але одержують. Заз­дрість породжує ворогів, наполегливість — при­хильників. Тому керівникові краще бути напо­легливим, ніж обачним.

11. Ситуативна відносність соціального уп­равління: те, що добре для одного часу, може бу­ти погано для іншого. Звідси, не можна прагнути встановити демократію в розбещеному сус­пільстві, або, навпаки, монархію — у волелюбно­му. Мету варто погоджувати з засобами, а засо­би — з обставинами і результатами. Тобто вибір засобів зіставляють із ситуацією, оцінку резуль­тату — із засобами, нарешті, усе разом — мета, за­соби, ситуація — повинні бути взаємовідповід-ними.

12. Прийняття управлінських рішень: ніколи не можна усунути одну незручність, щоб з цього не виникла інша. Якщо правитель хоче зробити народ сильним і великим, то доведеться вихова­ти в ньому якості, завдяки яким уже не можна буде керувати ним на свій розсуд. Якщо залиши­ти слабким і нечисленним, щоб мати можливість легко керувати, він стане настільки незначним, що не зуміє зберегти свою незалежність і націо­нальну владу. Тому, приймаючи управлінські рі­шення, лідер повинен ретельно зважувати, на стороні якого з них менше незручностей. Його і варто брати за основу, оскільки бездоганних рі­шень не буває.

За матеріалама статті Георгія ЩОКІНА «Індивідуальні» закони менеджменту.