Часто кілька великих і малих економічно слабких сімей об’єднувалися для спільного виконання складних і трудомістких робіт у так звані патронімії – групи, що зберігали й підтримували господарську, громадську та духовну єдність.
Мала індивідуальна родина складалася, головно, з батьків і неодружених та одружених дітей. Найбільш поширеною була сім’я з п’яти-шести чоловік. Разом з тим зустрічалися родини, які налічували в своєму складі сім, вісім і більше чоловік, причому, не тільки за рахунок багатодітності, а й у зв’язку з тим, що один з дорослих одружених дітей жив разом із старими батьками. По суті, це була теж мала сім’я, але главою спочатку був батько, але через деякий час він, як правило, передавав господарство синові з умовою, що той догляне його й матір до смерті.
За розпорядком господарських робіт в українській селянській родині стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що було зроблено протягом дня, та давав завдання кожному члену сім’ї на завтра. Воля батька в селянських родинах була законом.
Робочий день починався дуже рано; влітку – о четвертій-п’ятій годині, взимку – о п’ятій-шостій. Швиденько поснідавши, усі, хто міг працювати, відправлялися в поле. Якщо воно недалеко від садиби, на обід збиралися додому годині о дванадцятій, якщо ж далеко, то або брали його самі або приносив хтось із членів сім’ї, найчастіше діти. В такому разі знов до купи сім’я збиралася тільки пізно ввечері. Після вечері готувалися до наступного дня, лагодили реманент, оглядали худобу.
Взимку роботи було менше. Правда, не для всіх. Жінки і взимку вставали дуже рано, поралися в хаті й по господарству, пряли, ткали, лагодили одяг, шили й вишивали сорочки.
У сім’ї існував раз назавжди встановлений розподіл діла на “чоловіче”, “жіноче”,, і “спільне». Жінка садила, доглядала й обробляла город, збирала з нього й переробляла врожай, готувала страву, обробляла льон і коноплі, пряла, ткала, шила сорочки, доглядала за птицею, коровою, свиньми.
Крім того, вона піклувалася про чоловіка й дітей, прала одяг, прибирала житло. В обов’язок чоловіка входила робота на полі, виготовлення й лагодження сільськогосподарського реманенту, заготівля палива й будівельних матеріалів, догляд за робочою худобою. Спільно подружжя збирало врожай на полі ( чоловік косив, а жінка в’язала ). Жінка мала допомагати чоловікові в усьому, однак чоловік вважав для себе негожим виконувати якусь жіночу роботу й майже ніколи за неї не брався.
Майнові відносини в українській селянській сім’ї будувалися на основі приватної власності. Розпорядником родинного майна і його власником був, як правило, глава сім’ї. Після смерті батька майно довгий час не ділилося, а влада в сім’ї переходила до старшого сина або навіть до матері, які продовжували порядкувати сімейним добром.
Пізніше, з розвитком товарно-грошових відносин й посиленням процесу розпаду великих сімей майно підлягало розподілу. Як після смерті батька, так і за його життя воно розподілялося між синами здебільшого порівну. Значнішою бувала частка того з синів, з котрим після поділу залишалися батьки. Передача спадщини нерідко оформлювалась договором (так званим – “на доживання”), особливо у випадках, коли звичаєве право нечітко трактувало, хто ж мусив лишатись з батьками.
Найчастіше більшу частку майна одержував молодший син. Йому належала й частина садиби. Інколи з цього правила робився виняток на користь найслухнянішого сина. В деяких місцевостях Західної України батьки лишалися жити з старшим сином. Сестри ж переходили на опіку братів, які готували їм посаг і видавали їх заміж.
Жінка під час поділу не мала права на одержання спадщини не тільки на землю, а й на рухоме майно і цілком залежала від батька, чоловіка, братів. Тільки в разі, коли сім’я не мала в своєму складі спадкоємців чоловічої статі, майно ділилося між дочками також порівну.
Майнові відносини в українській селянській родині відзначалися своєрідністю. Наприклад, крім загального майна, яким розпоряджався глава сімейства, кожний член його мав право на особисте майно, яке міг придбати на власні кошти. Це однаковою мірою стосувалося й жінок (матері, дочки) і чоловіків. Незалежно від цього в сім’ї жінці належало її придане, яким, окрім неї, ніхто не міг розпоряджатися. Українське придане мало свою особливість. По можливості до нього включалися земельний наділ, що звався “материзною”,, яка ніколи не входила в загальнородинне майно, не ділилася між окремими членами сім’ї, а передавалася у спадщину, і тільки по жіночій лінії.
Своєрідність майнових відносин позначалась і на подружніх взаєминах, які в українській родині, як правило, відзначались згодою. Нерідко траплялось і так, що жінка всупереч звичаєвому праву була номінальним головою родини, відіграючи в ній першорядну роль. Недаремно казали: “Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три”.
Відносна незалежність української жінки пов’язана з тією традицією, яка склалася через вимушену відсутність чоловіків. Адже в Україні довгий час тривала визвольна боротьба, йшло формування козацтва – все це відволікало чоловіків від домівок. За цих обставин жінка брала на себе всі функції забезпечення життєдіяльності сім’ї.
Звичаєве право яскраво відображало становище всіх членів родини. Сини – перші помічники й порадники батька – вважалися спадкоємцями сімейного майна, тому кожний з них мав право на відповідну його частку. Траплялися випадки, коли батько ще за життя передавав владу, права на господарство і майно одному з синів, найчастіше старшому, і вимагав, щоб уся сім’я корилася новому господареві.
Інше становище в дочок. Після одруження вони переходили в “чужий рід”, в чужу сім’ю, і звичаєве право часто не передбачало для них будь-якої частки загальносімейного добра.
У питаннях майнових і сімейних спостерігалися розходження між звичаєвим правом і законом. Так, за законом право на спадщину належало всім кровним родичам, а за звичаєм воно визначалося часткою праці, яку вкладав той чи інший член родини в загальносімейне господарство.
Відносини між окремими членами в різних сім’ях були неоднаковими. У молодих сім’ях, що складалися здебільшого з батьків і малих дітей, взаємовідносини між чоловіком і жінкою будувались на більш рівноправних засадах. При спільному житті молодого подружжя з батьками родинні взаємини складалися інакше. На кожному кроці доводилось рахуватися з батьками, підкорятися їх волі, вельми шанувати батька й залежати від нього як глави сім’ї. Що ж до невістки, то вона й думати не сміла про якусь самостійність і в усьому мусила коритися свекрусі.
Відстоюючи честь сім’ї, роду, односельчани засуджували недбайливість, пияцтво, гультяйство, неповагу до своїх сімейних обов’язків. Ганьба і зневага діставалися на долю того чоловіка або тієї жінки, які допустилися зради в подружньому житті. Особливо це стосувалося жінки. Суворо карав народний звичай і за “перелюбство”. Дівчину, що народила дитину поза шлюбом кожен міг скривдити, насміятися з неї. Не мало горя і зневаги терпіла й сім’я дівчини. Нерідко під тягарем людського осуду батьки виганяли молоду матір з рідної хати.
В селянських сім’ях народжувалось багато дітей. Першу допомогу породіллі надавала бабка-повитуха. Вона приймала дитину, доглядала породіллю і новонародженого. З дня народження протягом першого року життя дитина знаходилась головно під доглядом матері. Мати годувала її і голубила, купала і сповивала. Робота змушувала матір дуже рано залишати дітей на менших своїх сестер і братів або й зовсім без догляду. Краще почувала себе жінка-матір в сім’ях з дідом або бабою, які допомагали батькам доглядати й виховувати дітей – своїх онуків.
Годували дітей такою ж стравою, яку вживали дорослі, тільки немовлятам намагались давати побільше молока. Немовлят звичайно тримали в лозяних або дощаних колисках, на спід накладали сіна й застеляли його полотняними пелюшками. Старші діти майже завжди спали покотом на полу – настилі з дощок між піччю і причілковою стороною, часто навіть разом з дорослими.
В українській сім’ї дітям прищеплювали слухняність, повагу до батьків і старших взагалі. За звичаєм діти, навіть дорослі, до батька й матері звертались на “ви”.
Будучи складовою частиною сільської громади, сім’я (родина) приймала участь в громадському житті, дозвіллі та дотримувалась громадського етикету. Важливу роль відігравала церква. Відвідання церкви вважалось релігійним і моральним обов’язком кожного християнина. Також до церкви ходили, щоб поспілкуватись, похвалитись обновою, почути останні новини.
Значне пожвавлення у життя родини вносили різноманітні базари та ярмарки. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям.
Разом з тим члени селянської родини завжди відгукувались на всі заходи, до яких вдавалася громада, наприклад, на взаємодопомогу (толока), на спільне проведення свят і сімейних торжеств й ін.
Усе сімейне життя супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі визначали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов’язані із смертю людини та вшануванням її пам’яті.
Малюнок з коробки цукерок "Український колорит"
ВідповістиВидалити