РИТОРИКА - МИСТЕЦТВО ЧИ НАУКА ПЕРЕКОНАННЯ?

        Культура мовлення фахівця має відповідати сучасним літературним нормам, характеризуватися лексичним багатством, логічністю, точністю, чистотою, виразністю, доцільністю і бути показником культурного рівня особистості, надійним інструментом вирішення виробничих і професійних задач.

Як бачимо, процес формування висококваліфікованого фахівця буде недостатнім, якщо у нього не будуть сформовані мовленнєві навички і уміння професійного спілкування.

У сучасному трактуванні професійне спілкування означає усний контакт між партнерами (співбесідниками), з метою вирішення ділових проблем, і базується на трьох складових:

• уміння зацікавити співбесідника у корисності запропонованої теми (проблеми);
• створення взаємної довіри;
• використання засобів впливу та переконання при передачі інформації під час спілкування.

 Таким чином, щоб досягти мети спілкування, необхідно володіти певними ораторськими навичками й вміннями. Цією проблемою займається теорія комунікації, яка складається з таких наукових гілок, як функціональна стилістика, лінгвістика тексту, культура мовлення, теорія мовленнєвого етикету, риторика.

Слово “риторика” походить від грецького “rhetorike”, що у перекладі означає “ораторське мистецтво”. Але в історії цей термін ніколи не тлумачили однаково. Навколо терміна “риторика” і досі точаться суперечки серед лінгвістів, психологів, філософів, педагогів. З одного боку, ця найдавніша з лінгвістичних дисциплін ще в давнину була визнана наукою про переконливу мову, про форми та методи мовленнєвого впливу на аудиторію. “Визначимо риторику, – писав Аристотель, – як здатність знаходити можливі способи переконання стосовно даного предмету”.

З другого боку, у тій же “Риториці” Аристотель називає риторику “мистецтвом, що відповідає діалектиці”.

Знання системи логічних доказів, майстерність і вміння знаходити ці способи у кожній конкретній ситуації визначили подвійну природу риторики.

Тривалий час риторика була наукою про публічне усне мовлення, про способи доведення і переконання, про форми впливу на аудиторію. У ХVІІІ столітті погляди на предмет риторики змінюються. У своїй книзі “Краткое руководство к красноречию” (1748 р.) М.В. Ломоносов визначив риторику як науку про писемне і усне мовлення. М.В. Ломоносов у своєму “руководстве” підкреслив важливість урахування у процесі мовленнєвої діяльності соціального контексту, вказав на його зв’язок з характером мовлення.

Поступово загальна риторика починає розпадатись на самостійні дисципліни – стилістику, поетику, герменевтику, теорію літератури – і ряд спеціальних риторик, які з’явились у суспільній сфері діяльності: дипломатичне красномовство, судове, академічне, політичне, духовне, торгове (ділове), військове. Таке виділення спеціальних риторик було зумовлено специфікою функціонування мови у різних сферах суспільного життя і різними задачами спілкування.

Якщо політичне красномовство, що враховує специфіку виступу перед великою аудиторією, використовує одні прийоми, то ділова риторика, що в основному зорієнтована на персональне спілкування, – інші. “Ділова риторика – це галузь людської культури, що вміщує в собі науку, мистецтво і живу людську практику переконливої і ефективної мови у різних жанрах ділового спілкування”, – пише у своїй книзі “Ділова риторика” В.І. Андрєєв. Можемо додати, що ділова риторика відрізняється від усіх інших спеціальних риторик тим, що розглядає сферу міжособистісних відносин у соціальному аспекті. Персонально адресована мова має такі специфічні риси, які неможливо не враховувати, говорячи про успішну комунікацію.

Предметом ділової риторики є правила і прийоми ефективного ділового спілкування. Результативність мови стає тим практичним показником оволодіння уроками мовленнєвої майстерності, який забезпечує персональний престиж, зростання та конкурентоспроможність. У сучасному західному менеджменті сьогодні високо ціняться такі якості керівника, як уміння працювати з людьми, тобто уміння переконувати у своїй правоті, стимулювати роботу підлеглих.